Технології

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 12 September 2020

Hits: 1276

• аудіо
• казка
• онлайн
• безкоштовно
• казки
• дитячі казки
• дитячі
• слухати
• уайльд
• уальд
• щасливий
• принц
• вайльд
• щасливий принц

Оскар ВАЙЛЬД
Щасливий принц

На високій колоні стриміла над містом статуя Щасливого Принца. Він був зверху донизу покритий тонесенькими листочками щирого золота. Замість очей у Принца сяяли два сапфіри, а на руків'ї шпаги пломенів великий рубін. Усі були в захваті від Принца.

— Він у нас прекрасний, мов флюгер-півень,—зауважив Міський Радник, що хотів уславитись як цінитель мистецтва.— От тільки користі від нього менше,— додав він, боячись, щоб його не запідозрили в непрактичності, хоч насправді він був ще й який практичний.

— Чому ти не можеш поводитись, як Щасливий Принц? — дорікала розсудлива матуся своєму хлоп'яті, яке заливалося слізьми, вимагаючи місяця з неба.— Он дивись, Щасливий Принц ніколи й не подумає чогось там вередувати.

— Я радий, що на білому світі є хоч один щасливець! — пробубонів, надивившись на ту дивовижну статую, один зневірений бідолаха.

— Чисто тобі ангел! — дивувалися Діти з Притулку, виходячи з собору в яскраво-червоних пелеринках і чистеньких білих фартушках.

— Що це ви кажете? Хіба ви коли-небудь бачили ангела? — здивувався Вчитель Математики.

— Авжеж, бачили — уві сні,— відповіли Діти з Притулку, і Вчитель Математики насупився, бо йому не подобалося, що діти бачать сни.

Якось уночі над містом пролітала Ластівка. Її подруги ось уже шість тижнів як подалися до Єгипту, а вона відстала, бо закохалася в чудовий Очерет. Уперше вона зустрілася з Очеретом ще навесні, коли ганялася за великим жовтим метеликом. Ластівку так зачарував гнучкий стан Очерету, що вона зараз же й защебетала до нього.

— Можна, я покохаю тебе? — запитала Ластівка, яка любила зразу переходити до діла, і зелений Очерет низько вклонився їй. Тоді Ластівка закружляла навколо нього, черкаючи крильцями воду, аж побігли срібні брижі. Отак Ластівка цілісіньке літо залицялася до Очерету.

— Що за безглузда любов? — щебетали інші ластівки.— Адже в того Очерету немає грошей, а родичів — більш ніж треба.

I справді, на річці росло повно очерету.

Потім, коли настала осінь, усі ластівки полетіли у вирій. Як їх не стало, наша Ластівка відчула себе вкрай самотньою, і Очерет помалу став їй набридати.

— Там він не вміє розмовляти,— сказала Ластівка.— До того ж, мабуть, він ще й не сталий, бо все заграє з вітерцем.

I справді, тільки-но повіє вітерець, Очерет йому й вклониться, та так зграбно!

"Та й сидень він,— міркувала далі Ластівка,— а я люблю мандри, отже, й чоловік мій повинен любити мандри".

— Ну то як, полетиш зі мною? — запитала його нарешті Ластівка. Та Очерет тільки похитав головою: він так любив свою домівку!

— Ах, то ти тільки жартував зі мною! — крикнула Ластівка.— Тоді я лечу в Єгипет, до пірамід. Прощавай!

I вона знялась та й полетіла. Цілий день літала, а надвечір побачила велике місто.

— Де ж переночувати? — промовила сама до себе Ластівка.— Сподіваюсь, місто приготувалося мене зустрічати.

I раптом вона побачила статую на високій колоні.

— Отут я й зупинюся! — вигукнула вона.— Місце чудове, і свіжого повітря багато.

I Ластівка сіла просто між ступнями Щасливого Принца.

— Та у мене золота спальня! — вдоволено промовила вона, поглянувши довкола. I заходилась лаштуватися спати. Але не встигла вона сховати голівку під крило, як на неї раптом упала велика крапля води.

— Що за дивина! — вигукнула Ластівка.— На небі ні хмаринки, світять зорі, і дощ іде. Клімат на півночі Європи просто жахливий! Мій Очерет любив дощ, але ж він був такий егоїст!

А потім упала ще одна краплина.

— Яка користь від статуї, коли вона не може захистити від дощу? Треба пошукати якогось затишного димаря,— промовила Ластівка і вже хотіла летіти.

Та не встигла вона розпростати крила, як упала третя краплина. Ластівка глянула вгору, і що ж вона побачила!

Очі Щасливого Принца були повні сліз. Сльози котилися вниз по золотих щоках. Обличчя Принца було таке гарне в місячному сяйві, що Ластівку взяла жалість,

— Хто ти такий? — запитала вона.

— Я Щасливий Принц.

— То чому ж ти плачеш? Я вже вся мокра від твоїх сліз.

— Коли я ще був живий і в мене було справжнє людське серце, я не знав, що таке сльози,— відповіла статуя.— Я жив у палаці Sans Souci (палац Безтурботності (фр.)), куди смуткові не можна заходити. Цілими днями я розважався з друзями в саду, а ввечері танцював на балах у Великій Залі. Довкола саду стояв могутній мур, і мені жодного разу не спало на думку запитати, що діється там, за тим муром. Адже все коло мене було таке чудове! Всі придворні називали мене "Щасливим Принцом", і я таки й справді був щасливий, якщо у втіхах щастя. Так я жив і отак помер. А тепер, коли я вже неживий, мене поставили ось тут, так високо, що я бачу всі болячки і все убозтво мого міста. I, хоч серце в мене із свинцю, я все ж не можу стримати сліз.

"Як? То він не весь золотий?" — подумала Ластівка, але вголос цього не сказала, бо була дуже чемна.

— Ген там,— вела далі статуя тихим мелодійним голосом,— ген там у вузькій вуличці стоїть убогий будинок. Одне вікно в ньому відчинене, і я бачу жінку, що схилилась над столом. Обличчя її худе й стражденне, руки шкарубкі й червоні від уколів голки, бо вона кравчиха. Вона гаптує квіти-пасифлори на атласній сукні найвродливішої з фрейлін Королеви — в тій сукні фрейліна з'явиться на придворний бал. А в кутку кімнати в ліжку лежить її хворий синок. У нього гарячка, і він просить апельсинів. Мати ж нічого, крім річкової води, не може йому дати, і дитя безперестанку плаче. Ластівко, люба Ластівонько, чи не віднесла б ти їй рубін з руків'я моєї шпаги? Я ж не можу рушити з місця, бо ноги мої прикуті до п'єдесталу.

— Але я мушу поспішати до Єгипту,— відповіла Ластівка.— Мої посестри кружляють по-над Нілом і розмовляють з пишними лотосами. Скоро вже вони полетять ночувати до гробниці Великого Царя. Там лежить він сам у розмальованій домовині. Він загорнений у жовте вбрання і набальзамований пахкими травами. Його шия обвита блідо-зеленим нефритовим ланцюжком, а руки в нього — мов зів'яле листя.

— Ластівко, Ластівко, люба Ластівонько! Зостанься тут на одну тільки ніч і будь моїм посланцем. Хлопчика так палить спрага, і мати його така смутна.

— Не дуже я полюбляю отих хлопців,— відказала Ластівка.— Минулого літа, коли я жила над річкою, мірошникові діти, лихі хлопчиська, завжди кидали камінцями в мене. Звичайно, вони жодного разу не влучили, бо ми, ластівки, дуже спритні, а до того, я походжу з роду, що славився особливою спритністю. Та все ж це було дуже нечемно.

Але Щасливий Принц був такий сумний, що Ластівці стало жаль його.

— Тут дуже холодно,— сказала вона,— та байдуже, я зостануся тут на цю ніч і буду твоїм посланцем.

— Дякую тобі, люба Ластівонько,— мовив Принц.

I Ластівка виклювала з руків'я його шпаги великий червоний камінець і з рубіном у дзьобику полетіла понад дахами міста.

Вона пролетіла над дзвіницею собору, де статуї ангелів з білого мармуру.

Вона пролетіла над королівським палацом і чула звуки музики. На балкон вийшла вродлива дівчина зі своїм коханим.

— Яке диво ці зірки,— сказав він до неї,— і яка дивна влада кохання!

— Сподіваюсь, моя сукня буде вчасно пошита до придворного балу,— відповіла дівчина.— Я наказала вигаптувати на ній квіти пасифлори, та ці кравчихи такі ледачі.

Ластівка пролетіла над річкою і побачила ліхтарі на щоглах кораблів. Потім вона пролетіла над гетто і побачила старих євреїв, що вкладали торгові угоди між собою і зважували монети на мідних терезах. Та ось, нарешті, вона підлетіла до вбогого будинку й заглянула у вікно. Хлоп'я кидалося в гарячці, а мати на мить заснула — так натомилася. Ластівка шмигнула у вікно й поклала рубін на стіл біля наперстка кравчихи. Потім обережно покружляла над ліжком, навіваючи прохолоду на чоло хлоп'яти.

— Як мені стало добре! — мовило дитя.— Певне, я скоро видужаю.— I заснуло солодким сном.

Ластівка вернулась до Щасливого Принца і розповіла йому все.

— Дивно,— сказала вона насамкінець,— але мені тепло, хоч надворі страшенний холод.

— Це тому, що ти зробила добре діло! — пояснив їй Принц.

I Ластівка задумалась над цим, а тоді й заснула. Від думок її завжди хилило на сон.

Коли розвиднілось, Ластівка полетіла до річки купатись.

— Що за дивне явище! — вигукнув Професор Орнітології, що саме йшов містком.— Ластівка взимку!

I він докладно описав це у місцевій газеті. Всі цитували ту статтю: в ній було повнісінько таких слів, яких ніхто не розумів.

"Сьогодні ж уночі лечу до Єгипту",— сказала собі Ластівка і зразу повеселіла.

Вона відвідала всі пам'ятники міста і довго сиділа на шпилі церковної дзвіниці. Але хоч би де вона з'являлась, горобці негайно починали цвірінькати: "Яка поважна чужинка! Яка поважна чужинка!" I їй було дуже приємно чути таке про себе.

Коли зійшов місяць, Ластівка знову повернулась до Щасливого Принца.

— Є в тебе які доручення в Єгипет? — голосно запитала вона.— Я зараз вирушаю.

— Ластівко, люба Ластівонько! — заблагав Принц.— Чи не побула б ти ще одну ніч біля мене?

— На мене чекають в Єгипті,— відповіла Ластівка.— Завтра мої посестри летять на другі пороги Нілу. Там в очеретах лежать бегемоти, а на великому гранітному троні сидить бог Мемнон. Цілісіньку ніч він не зводить погляду з зірок, а коли сходить ранкова зірниця, вітає її; радісним окликом. Опівдні жовті леви сходяться до річки на водопій. У них очі виблискують, як зелені берили, а рикання їхнє гучніше за рев водоспаду.

— Ластівко, люба Ластівонько! — промовив Принц.— Ген там, за містом, я бачу юнака в мансарді. Він схилився над столом, над паперами. Перед ним у склянці зів'ялі фіалки. У нього кучерявий каштановий чуб, губи рожеві, немов гранати, а очі великі й задумливі. Він поспішає закінчити свою п'єсу для Директора Театру, але так змерз, що несила йому більше писати. Протопити ж і нагріти кімнату нічим, і від голоду паморочиться голова.

— Гаразд, побуду ще одну ніч біля тебе,— погодилася Ластівка. У неї було таки дуже добре серце.— Віднести йому другий рубін?

— На жаль, я не маю другого рубіна,— сказав Принц.— Єдине, що в мене зосталось, це — очі. Вони зроблені з рідкісних сапфірів, привезених ще тисячу років тому з Індії. Виклюй один сапфір і віднеси тому юнакові. Він продасть коштовний камінчик ювелірові, купить харчів та дров і докінчить свою п'єсу.

— Любий Принце, не можу я цього зробити! — вигукнула Ластівка й заплакала.

— Ластівко, Ластівонько! Вволь мою волю!

I Ластівка видзьобала Принцові око й понесла до вбогого житла драматурга. Влетіти до кімнати було не важко, тому що в дахові була дірка. Крізь неї Ластівка й прошмигнула всередину. Юнак сидів, затуливши обличчя долонями, і навіть не чув помахів крилець, а тоді глянув і побачив неймовірної краси сапфір на зів'ялих фіалках.

— Ого, мене починають цінувати! — радісно вигукнув він.— Це від якогось багатого поклонника. Тепер я вже закінчу свою п'єсу.— I його лице засяяло від щастя.

А вранці Ластівка полетіла до гавані. Там вона сіла на щоглу великого корабля і дивилась, як матроси витягають канатами великі ящики з трюму.

— Нумо, р-разом! — щораз кричали вони, підіймаючи ящик.

— Я відлітаю до Єгипту! — гукнула їм Ластівка, проте ніхто не звернув на неї уваги. А коли зійшов місяць, вона знову повернулась до Щасливого Принца.

— Я прилетіла попрощатися з тобою! — крикнула вона йому.

— Ластівко, люба Ластівонько! — заблагав Принц.— Побудь іще одну ніч біля мене!

— Зараз зима,— відказала Ластівка,— і тут незабаром випаде сніг. А в Єгипті сонечко зігріває зелені пальми, і крокодили повитягувались у драговинні й ліниво поглядають довкола. Мої посестри вже ліплять гнізда в Баальбекському храмі, а рожеві та білі голуби дивляться на них і воркують. Любий Принце, я мушу залишити тебе, проте я ніколи, ніколи тебе не забуду, а коли прийде весна, я принесу тобі з Єгипту два коштовні камінчики замість тих, які ти віддав, Я знайду там рубін, червоніший від червоної троянди, і сапфір, голубіший за морську хвилю.

— Внизу, на площі,— вів далі Щасливий Принц,— стоїть маленька дівчинка, що торгує сірниками. Вона впустила сірники в рів, і вони геть зіпсувались. Батько битиме її, коли вона не принесе додому грошей. Дівчинка он стоїть і гірко плаче. Боса, без панчіх, і голівка не запнута. Виклюй друге моє око та віднеси дівчинці, і батько не битиме її.

— Гаразд, я залишусь біля тебе ще одну ніч,— сказала Ластівка, — проте виклювати тобі друге око я не можу. Адже ти станеш зовсім сліпий,

— Ластівонько, люба Ластівонько,— мовив Принц,— уволь мою волю.

I вона виклювала Принцові друге око, підлетіла до дівчинки, і впустила той коштовний камінчик їй просто на долоню.

— Яке гарнюсіньке скельце! — зраділа дівчинка і, сміючись, побігла додому.

А Ластівка вернулась до Принца.

— Тепер ти сліпий,— сказала вона,— тож я залишуся біля тебе навіки.

— Не треба, Ластівонько моя,— відповів бідолашний Принц,— ти мусиш летіти до Єгипту.

— Я залишуся біля тебе навіки,— повторила Ластівка й заснула біля Принцових ніг.

Весь наступний день вона сиділа в Принца; на плечі, розповідаючи йому про те, що бачила в чужих краях: про рожевих ібісів, що довгими вервечками стоять на мілинах Нілу й дзьобами виловлюють золоті рибки; про старого, як сам світ, Сфінкса, що мешкає в пустелі і знає геть усе; про купців, що повільно йдуть поруч зі своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про Царя Місячних гір, який з лиця, мов ебенове дерево, і поклоняється великій брилі кришталю; про велику Зелену Змію, що спить на пальмі, а двадцять жерців годують її медяниками, та про пігмеїв, що плавають по великому озері на широких пласких листках і всякчас воюють з метеликами.

— Люба Ластівонько,— сказав Принц,— ти розповіла мені про справжні дива. Але найдивніше в світі — це людські страждання. Як їх розгадати? Тож облети моє місто, Ластівонько, і розкажи мені про все, що побачиш.

I Ластівка полетіла над містом і побачила, як розважаються багатії в розкішних палатах, а бідаки сидять у них під ворітьми. Вона завернула в темні закутки і побачила бліді личка нужденних дітей, що сумно дивилися на чорну вулицю. А під мостом двоє хлопчаків лежали обнявшись, намагаючись зігріти один одного.

— Їсти, як нам хочеться їсти! — скиглили вони.

— Ану забирайтеся звідси! — гримнув Поліцейський. I діти вийшли на дощ.

Ластівка вернулась до Принца й розповіла йому про все, що бачила.

— Я весь позолочений,— сказав Щасливий Принц.— Зніми з мене золото листочок за листочком і роздай бідним. Люди чомусь гадають, що в золоті щастя.

Листочок за листочком Ластівка знімала з статуї золото, аж доки Щасливий Принц зробився весь тьмяний і сірий. Листочок за листочком роздавала вона щире золото бідним, і дитячі личка рожевіли, діти починали сміятись і гратися в різні ігри на вулиці.

— У нас є хліб! — радісно гукали вони.

Потім випав сніг, а за снігом прийшли морози. Вулиці засріблилися, вони стали такі блискучі; довгі бурульки, немов кришталеві ножі, позвисали з дахів будинків; всі повдягали кожушки, а хлопці в червоних шапочках каталися по льоду на ковзанах.

Бідній Ластівці мороз дошкуляв дедалі більше, але вона не кидала Принца, бо вірно покохала його. Вона крадькома хапала крихти хліба біля дверей пекарні тоді, коли пекар одвертався, і намагалася хоч трішки зігрітися, махаючи крильцями. Та нарешті вона зрозуміла, що настав час помирати. В неї тільки й лишилося сил, щоб востаннє злетіти Принцові на плече.

— Прощай, любий Принце! — прошепотіла вона.— Можна, я поцілую твою руку?

— Я радий, що ти, нарешті, летиш до Єгипту, Ластівонько! — мовив Принц.— Ти надто довго затримувалася тут; але ти мусиш поцілувати мене в губи, тому що я люблю тебе.

— Не до Єгипту я лечу,— відповіла йому Ластівка.— Я лечу в Оселю Смерті. Адже Смерть — рідна сестра Сну, чи не так?

I вона поцілувала Принца в губи і впала мертва до його ніг.

У ту ж мить пролунав дивний тріск усередині статуї, ніби там щось розірвалось. То розкололося свинцеве серце. Був таки справді лютий мороз.

Рано-вранці вийшов на площу прогулятися Мер Міста зі своїми Радниками. Проходячи повз колону Принца, він звів погляд на статую:

— Лишенько! До чого ж обшарпався цей Щасливий Принц! — вигукнув Мер.

— А й справді обшарпався! — підхопили Міські Радники, які завжди і в усьому погоджувалися з Мером. I вони підійшли до статуї, щоб оглянути її зблизька.

— Гляньте: рубін із його шпаги випав, очі зникли, позолота вся зійшла,— вів далі Мер.— Та він анітрохи не кращий за жебрака!

— Анітрохи не кращий за жебрака! — водно повторили Міські Радники.

— А біля його ніг лежить якась мертва пташка! Нам, певне, треба видати розпорядження: пташкам тут гинути забороняється.

I Секретар Міської Ради негайно занотував цю пропозицію.

I скинули статую Щасливого Принца.

— Оскільки в ньому вже немає краси, то й користі немає! — казав Професор Естетики в університеті.

I розплавили статую на горні, і скликав Мер Міську Раду, щоб вирішити, що робити з металом.

— Звісно, нам потрібна нова статуя,— сказав Мер.— I хай ця статуя зображає мене!

— Мене! — повторив за ним кожен Радник, і зчинилася між ними суперечка.

Недавно я чув про них: вони й досі сперечаються.

— Дивно! — сказав Головний Ливарник.— Це розбите свинцеве серце ніяк не топиться в горні. Доведеться його викинути геть.

I шпурнули серце на смітник, де лежала мертва Ластівка.

I звелів Бог ангелові своєму:

— Принеси мені дві найцінніші речі, які є в цьому місті.

I приніс йому ангел свинцеве серце та мертву пташку.

— Ти правильно вибрав,— сказав Бог.

 

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 13 June 2020

Hits: 509

Дуже часто трапляється що потрібно відредагувати аудіо-доріжку, але як це зробити?

Це дуже просто і я тобі в цьому допоможу - спочатку скачуєш безкоштовну програму на офіційному сайті Audacity. Ця програма працює на всіх операційних системах, вона проста і зручна і власне не вимагає багато ресурсів від комп"ютера. 

Після того як програму встановлено на твій комп"ютер потрібно трошечки попрацювати з налаштуваннями (вибрати мікрофон, гарнітуру і т.д). І ось можна записувати!

Для початку тобі потрібно натиснути червону кнопку як це показано на малюнку - з цього моменту запис пішов!

Щоб зупинити запис просто натисни на чорний квадратик що поряд.

Далі тобі потрібно буде позбутися шуму (це як правило білі шуми, комп"ютер). Для цього спочатку виділи зону без твого голосу, потім зайди у вкладку "Ефекти" та вибери "Зменшення шумності" і вибери "Створити модель шуму", як це показано на знімку екрану:

Далі тобі потрібно виділити всю аудіо-доріжку і використати цей фільтр для неї, ти помітиш що якість твоєї доріжки істотно поліпшилася. Далі тобі потрібно збільшити гучність - для цього знову зайди у вкладку "Фільтри" та вибери "Компресор" як це показано на знімку екрана:

Далі тобі потрібно нормалізувати доріжку до -3,5 (або -3) Дб. Для цього знову зайди у вкладку "Фільтри" та вибери "Нормалізація".

Далі просто збережи файл у форматі mp3. Для цього зайди у вкладку "Файл" та вибери "Експорт як mp3". Ти можеш вибрати якість звучання від середньої 145 до високої 320 кб/с, зауваж що якщо ти збережеш доріжку у високій якості вона буде займати у тебе досить багато місця.

Ти можеш подивитися відео як редагую аудіо-доріжки в Audacity я. Там є звісно багато додаткових параметрів, але мені достатньо кількох.

 

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 14 May 2020

Hits: 1544

• аліса
• аудіо-книга
• карти
• країна
• король
• чудес

 

Свідчить Аліса

- Я тут! - гукнула Аліса і, геть забувши, як вона виросла за останні кілька хвилин, підхопилася так рвучко, що подолом спідниці змела з лави всіх присяжних просто на голови публіці. Бідолахи заборсалися на підлозі, наче золоті рибки з акваріума, якого вона перекинула ненароком на минулому тижні.

- Ой, даруйте - зойкнула перестрашена Аліса й кинулася гарячкове їх підбирати.

Їй і досі не йшов з голови випадок із золотими рибками, і чомусь здавалося, що коли присяжних негайно не позбирати й не посадовити назад, вони неодмінно повмирають.

- Суд не продовжить роботи, - оголосив Король замогильним голосом, - доки всі присяжні не будуть на своїх місцях.

- Усі! - повторив він з притиском і блимнув спідлоба на Алісу.

Аліса глянула на лаву й побачила, що зопалу посадовила Ящура Крутихвоста догори ногами, і тепер бідолаха тільки скорботно помахував хвостиком, неспроможний перевернутися.

Вона мерщій вихопила його звідти й посадовила як слід. "А втім, це йому мало допоможе, - сказала вона подумки. - Вниз головою чи вгору - користь однакова".

Тільки-но присяжні трохи очуняли й повіднаходили свої таблички та пера, вони заходилися завзято писати історію цього нещасливого випадку - всі, окрім Ящура, який, видно, був надто ошелешений, аби щось робити. Він тільки сидів, роззявивши рота і вп'явши очі у стелю.

- Що тобі відомо по суті справи? - звернувся Король до Аліси.

- Нічого, - відповіла вона.

- Зовсім нічого? - напосідав Король.

- Зовсім, - повторила Аліса.

- Це дуже важливо! - відзначив Король для присяжних.

Ті вже кинулись були писати, коли це втрутився Білий Кролик.

- Неважливої Ваша величність, звісно, це мали на увазі, чи не так? - проказав він вельми шанобливо, хоч лице йому кривилося в жахливих гримасах.

- Я Неважливо, так, так, звичайно, я це мав на увазі - квапливо поправився Король і забубонів собі під ніс: "Важливо-неважливо, важливо-неважливо..." - мовби пробував на вагу, котре слово краще.

Дехто з присяжних записав «важливо», дехто «неважливо». Аліса це дуже добре бачила, бо вже виросла так, що могла легко зазирнути до їхніх табличок. "Але яке це має значення", - вирішила вона про себе.

Зненацька Король, який ось уже кілька хвилин грамузляв щось у записнику, вигукнув:

- Тихо! - і зачитав:

"Закон Сорок другий. Всім особам заввишки в одну милю і вищим покинути судову залу».

Всі прикипіли очима до Аліси.

- Це я - заввишки в одну милю? - перепитала Аліса.

- Так, - сказав Король.

- А, може, і в дві, - докинула Королева.

- Ну й нехай, але я не вийду, - сказала Аліса. - Тим більше, що це не правильне правило - ви його щойно вигадали.

- Це найдавніший закон у записнику, - заперечив Король.

- Тоді це мав би бути Закон Перший.

Король зблід і поквапливо згорнув записника.

- Обміркуйте вирок, - тихим тремтячим голосом звернувся він до присяжних.

- Даруйте, але це ще не все, ваша величносте, - підскочив до нього Білий Кролик. - Ось письмове свідчення, щойно знайдене.

- І що там? - спитала Королева.

- Я ще не дивився, - відповів Кролик, - але, схоже, це лист, написаний підсудним до... до когось.

- Звичайно, до когось, - озвався Король, - бо писати до нікого було б, знаєте, просто неграмотно.

- А кому він адресований? - запитав один з присяжних.

- Нікому. Зверху взагалі нічого не написано, - відповів Кролик, розгортаючи аркуш, і додав:

- Та це ніякий і не лист, це - вірш.

- Написаний рукою підсудного? - поцікавився інший присяжний.

- Ні, - відповів Кролик, - і це мене найбільше дивує.

(Присяжні спантеличились.) 

- Він, певно, підробив чужу руку, - вирішив Король.

(Обличчя присяжних просвітліли.)

- Даруйте, ваша величносте, - озвався Валет, - я вірша не писав, і ніхто цього не доведе: там нема мого підпису.

- Якщо ти не поставив підпису, - зауважив Король, - то тим гірше для тебе. Без сумніву, ти мав якийсь лихий намір, - інакше підписався б, як усі порядні люди.

Ці слова зняли бурю оплесків: вперше за цілий день Король озвався справді розумним словом.

- Це доводить його провину! - мовила Королева.

- Нічого це не доводить! - сказала Аліса. - Ви ж навіть не знаєте, про що той вірш.

- Читай вірша! - звелів Король.

Білий Кролик надяг окуляри.

- Звідки починати, ваша величносте? - запитав він.

- З початку, - глибокодумно відповів Король, - і читай до кінця. А тоді - закінчуй.

І Білий Кролик прочитав такого вірша:

Я знаю від них, що ви в неї були
Й сказали про всіх навпростець.
Вважає вона, що я гідний хвали,
з мене поганий плавець.

Він їм передав, що я не пішов
(Ми знаємо, звідки й куди):
Якщо вона справу порушить ізнов,
То вам не минути біди.
[116]

Я дав їй один, вона йому - два,
А ви нам, здається, три.
Та всі повернулись від нього до вас.
Все ясно: крути - не крути.

Коли ж доведеться мені чи їй
Відповідати за те,
Він вірить, що ви їх, як нас колись,
воленьку віддасте.

Ще доки на неї дур не найшов,
ви в понятті моїм
муром, який недоречно зійшов
Між нами, між ними й між ним.

Що їй вони любі - йому не кажіть,
(Ціну треба знати словам):
До вічного віку секрет бережіть,
Мені лиш відомий та вам.

- Це найважливіше свідчення, яке ми сьогодні чули, - потер руки Король. - Отож нехай присяжні...

- Якщо хтось із них розтлумачить цей вірш, - перебила його Аліса (за останні хвилини вона так виросла, що вже анітрохи не боялася перебити Короля), - я дам йому шість пенсів. Я не бачу в ньому ані крихти глузду!

Присяжні занотували в табличках: «Вона не бачить у ньому ані крихти глузду», - але розтлумачити вірш не зохотився ніхто.

- Якщо у вірші нема глузду, - сказав Король, - то нам і гора з пліч, бо тоді не треба його й шукати. 

Він розправив аркуш на коліні і, заглядаючи туди одним оком, додав:

- А втім, а втім... Певний глузд, бачиться, тут усе-таки є... «Хоч з мене поганий плавець»?.. Ти теж чомусь не любиш плавати, га? - звернувся він до Валета.

Валет сумно похитав головою.

- Хіба по мені видно? - запитав він. (Не видно було б хіба сліпому - він був картонний.)

- Поки що сходиться, - сказав Король і далі забурмотів. - «Ми знаємо, звідки й куди...» - це, звісно, стосується присяжних... «Я дав їй один, вона йому - два» - то ось що він робив із пиріжками!..

- Але далі сказано: «Та всі повернулись від нього до вас», - зауважила Аліса.

- Певно, що повернулись! - тріумфально вигукнув Король, показуючи на таріль з пиріжками. - «Все ясно, крути - не крути...»

- А далі це: «Ще доки на неї дур не найшов...» На тебе ж, любонько, здається, ніколи дур не находить? - звернувся він до Королеви.

- Ніколи! - ревнула Королева й пожбурила чорнильницею в Ящура.

(Горопашний Крутихвіст облишив був писати пальцем, побачивши, що це марна трата часу, але тепер, коли чорнило патьоками стікало йому по обличчю, почав підставляти пальця під нього і знову гарячково водив ним по табличці.)

- Правда, не находить? - перепитав Король, лукаво мружачи очі.

- Ні! Ні! - затупотіла ногами Королева. 

- Тоді суддя тут правди не знаходить, - сказав Король, з усміхом обводячи очима залу.

Запала гробова тиша.

- Це каламбур, - ображено додав він, і всі засміялися.

- Нехай присяжні обміркують вирок, - повторив Король уже чи не вдвадцяте за день.

- Ні, ні! - урвала Королева. - Спершу страта, а тоді вирок!

- Нісенітниця! - голосно вигукнула Аліса. - Як могло вам таке прийти в голову!

- Замовкни! - крикнула Королева, буряковіючи.

- Не замовкну! - відповіла Аліса.

- Відтяти їй голову! - вереснула Королева.

Ніхто не ворухнувся.

- Та хто вас боїться! - сказала Аліса, яка на той час уже виросла до своїх звичних розмірів. - Ви ж просто колода карт!

Тут раптом усі карти знялися в повітря й ринули на неї. Аліса ойкнула - чи то з переляку, чи спересердя, - почала від них відбиватися і... побачила, що лежить на березі, поклавши голову сестрі на коліна, а та обережно змахує їй з обличчя сухі листочки, звіяні вітром з найближчого дерева.

- Алісо, люба, прокинься! - сказала сестра. - Та й довго ж ти спала!

- Зате який дивний сон я бачила! - сказала Аліса і стала переповідати все-все, що їй запам'яталося з незвичайних пригод, про які ти щойно прочитав. 

Коли вона скінчила, сестра поцілувала її, мовивши:

- Що й казати, моє золотко, сон і справді дивний. Але вже вечоріє - біжи-но пити чай.

Аліса підвелася і щодуху побігла додому, не перестаючи дивуватися, який же чудовий їй наснився сон.

А сестра так і залишилася сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як сідає сонце, і думала про малу Алісу, про всі її дивовижні пригоди, аж поки й сама не поринула в сон...

І найперше наснилася їй сама Аліса: тендітні руки малої знов обплели її коліна, а ясні, жваві оченята заглядали їй у вічі... Вона чула всі відтінки її голосу, бачила, як Аліса звично стріпує головою, відкидаючи непокірні пасма волосся, що вічно спадали їй на очі. І доки вона отак уважно слухала (так їй, принаймні, здавалося), все довкола стало оживати й повнитися чудернацькими істотами з Алісиного сну...

Ось пробіг Білий Кролик, шелеснувши високою травою біля самих її ніг... десь у сусідньому ставку захлюпотілася, тікаючи, нажахана Миша... чутно було, як дзенькають чашки на нескінченній гостині Шаленого Зайця та його приятелів... як пронизливо верещить Королева, посилаючи на страту своїх безталанних гостей... і знов дитина-порося чхала на колінах у Герцогині, а довкола брязкали тарілки та полумиски... знову в повітрі чувся Грифонів крик, порипування Ящурового  пера та кректання придушених морських свинок, зливаючись із далекими схлипами горопашного Казна-Що-Не-Черепахи...

Отак сиділа вона, приплющивши очі, й майже вірила у країну чудес, хоча знала, що досить їх розплющити, і все знову стане цілком звичайним: то просто вітер шелестітиме травою, і під його подмухами братиметься жмурами й шарудітиме очеретами сусідній став; дзенькіт чашок стане дзеленчанням дзвіночків на шиях овець, а верески Королеви - голосом вівчарика; чхання немовляти, Грифонів крик та решта чудних звуків зіллються в гармидер селянської господи, а далеке мукання корів заступить тяжкі схлипи Казна-Що-Не-Черепахи...

А далі вона уявила собі, як її мала сестричка стане колись дорослою жінкою і, зберігши до зрілих літ щире й лагідне дитяче серце, збере довкола себе інших дітей і засвічуватиме їм оченята своїми незвичайними оповідями. Можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам'ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні..

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 14 May 2020

Hits: 3291

• казка
• королева
• аудіо-казка
• аліса
• країна
• король

 

 Хто з"їв пиріжки?

Коли вони надбігли, Чирвовий Король з Королевою вже сиділи на троні в оточенні всілякого птаства та звірини, а також цілої колоди карт. Попереду під охороною двох вояків стояв закутий у кайдани Чирвовий Валет, а поруч із Королем - Білий Кролик, з ріжком в одній руці та сувоєм пергаменту в другій. Посеред судової зали красувався стіл, а на ньому - повний таріль пиріжків із фруктами, таких смаковитих на вигляд, що в Аліси аж слинка потекла.

"Хай би швидше кінчався суд і починалося частування", - подумала вона. Але думати про це, здавалося, було ще рано, тож вона почала роззиратися по залі, щоб якось згаяти час.

Бувати в судах їй досі не випадало, проте вона дещо знала про них із книжок і, на превелику свою радість, упевнилася, що може назвати посади майже всіх присутніх.

"Он суддя, - сказала вона подумки, - це видно з його величезної перуки".

Суддею, до речі, був Король, а що він нап'яв корону поверх перуки, то, видно, почувався не надто зручно; до того ж, перука зовсім йому не личила.

- А он лава присяжників, - розмірковувала Аліса. - А отих дванадцять птахотварів (вона, бачте, мусила вжити саме це слово, бо серед них були і птахи, й тварини), мабуть, і є присяжники. 

Це останнє слово вона вимовила на різні лади, сама собою пишаючись, гадаючи (і справедливо), що серед її ровесниць мало хто знається на таких речах. (Хоча, зауважмо, слово «присяжні» було б тут не менш доречне.) Усі дванадцятеро присяжних вельми зосереджено писали щось на грифельних табличках.

- Що вони пишуть? - пошепки запитала Аліса в Грифона. - Адже суд іще не почався?

- Вони записують свої імена, - шепнув у відповідь Грифон. - Бояться, що до кінця суду забудуть.

- От пришелепкуваті! - вголос обурилася Аліса, та зразу ж і прикусила язика, бо саме в цей час Білий Кролик вигукнув: "Прошу дотримуватись тиші!", а Король начепив окуляри і став водити очима по залі, вишукуючи балакунів.

Дивлячись на присяжних, Аліса бачила так виразно, мовби стояла в них за плечима, як усі вони виводять на табличках слово «пришелепкуваті»; один з них явно не знав, як воно пишеться, тож мусив питати розуму в сусіди.

"Уявляю собі їхні записи на кінець суду!" - подумала Аліса.

В одного з присяжних немилосердно шкрябало перо. Це було нестерпно, тож Аліса, обійшовши залу, зайшла йому за спину і, прихитрившись, вихопила в нього перо. Вона зробила це так спритно, що горопаха присяжний (не хто інший, як ящур Крутихвіст) так і не збагнув, куди воно поділося. Після марних пошуків він до кінця дня мусив писати пальцем, з чого було дуже мало [106] пуття, бо палець не лишав на табличці жодного сліду.

- Оповіснику, читай оскарження! - звелів Король.

По цих словах Білий Кролик дмухнув тричі в ріжок, розгорнув пергаментовий сувій і зачитав:

Краля Чирвова спекла пиріжки,
    А також спекла рулет.
Та ті пиріжки, як і той рулет,
    Украв Чирвовий Валет!...

- Ваш вирок! - звернувся Король до присяжних.

- Не тепер! Не тепер! - хапливо перебив Кролик. - До вироку ще далеко!

- Викликати першого свідка! - звелів Король.

Кролик тричі дмухнув у ріжок і проголосив:

- Перший свідок!

За першого свідка був Капелюшник. Він з явився, тримаючи в одній руці чашку чаю, а в другій - шматок хліба з маслом.

- Перепрошую, ваша величносте, - озвався він, - що я приніс усе це сюди, але, бачте, коли по мене прислали, я саме допивав чай...

- Ти мав би вже допити, - сказав Король. - Коли ти почав?

Капелюшник глипнув на Шаленого Зайця, який попідручки з Соньком-Гризуном супроводив його до судової зали.

- Здається, чотирнадцятого березня, - відповів той.

- П'ятнадцятого, - уточнив Капелюшник. 

- Шістнадцятого, - поправив Сонько-Гризун.

- Занотуйте, - звернувся Король до присяжних, і вони запопадливо записали на табличках усі три дати, тоді додали їх і одержану суму перевели в шилінги та пенси.

- Скинь свого капелюха, - звелів Капелюшникові Король.

- Це не мій капелюх, - відповів Капелюшник.

- Крадений! - проголосив Король, і присяжні миттю запрацювали перами.

- Я - капелюшник, у мене всі капелюхи на продаж, - пояснив Капелюшник, - своїх нема.

Тут вже й Королева нап'яла окуляри і так прикипіла до нього поглядом, аж Капелюшник сполотнів і затупцював на місці.

- Складай свої свідчення, - звелів Король, - але без нервів, бо зараз же скараємо на горло!

Видно, свідкові ці слова аж ніяк не додали мужності: він і далі переступав з ноги на ногу, кидаючи тривожні погляди на Королеву, і зопалу замість хліба надкусив чашку.

Тієї ж миті Аліса відчула, що з нею діється щось дивне, і тільки згодом збагнула: вона знову росла! Першим її бажанням було встати і вийти із зали, але потім вона вирішила, що сидітиме доти, доки їй вистачить на лаві місця.

- Був би вельми вдячний, якби ви мене так не тисли! - озвався Сонько, що сидів поруч неї. - Я й так ледве дихаю.

- Нічого не можу вдіяти, - якомога лагідніше відказала Аліса. - Я росту.

- Тут рости не дозволено! - сказав Сонько. - Не меліть дурниць! - посміливішала Аліса. - Ви ж так само ростете, правда?

- Правда, - сказав Сонько. - Але я росту з розумною швидкістю, а не пнуся отак зі шкіри.

Він сердито встав і перейшов на другий кінець зали. Увесь цей час Королева не зводила очей з Капелюшника і (якраз, коли Сонько намірився сідати) наказала одному з підсудків:

- Принеси мені список усіх, хто співав на останньому концерті!

Тут бідного Капелюшника так шалено затіпало, що він вискочив із власних черевиків.

- Складай свої свідчення, - грізно повторив Король, - або зараз же будеш скараний на горло - з нервами чи без!

- Я... бідний неборака, ваша величносте... зацокотів зубами Капелюшник. - Я тільки-но сів пити чай... десь тиждень тому, не раніше... Хліба з маслом у мене майже не залишилось... У казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ... Я зварив з нього чай, і з тих пір час для мене закінчується на ча...

- На "ча"? - перепитав Король.

- На ча...

- Ти що - мене за дурня маєш? Час починається, а не закінчується на "ча" - гостро сказав Король, і слово «чаювання» так і залишилось недоказаним. - Далі!

- Я... бідний неборака, - знову завів Капелюшник. - В казанці скінчився дощ, з неба періщить борщ... але, як сказав Шалений Заєць...

- Я не казав, - вихопився Шалений Заєць. 

- Казав! - наполягав Капелюшник.

- Я заперечую! - заявив Шалений Заєць.

- Він заперечує, - сказав Король. - Не вносьте до протоколу.

- В усякому разі, як сказав Сонько-Гризун... - правив своєї Капелюшник, занепокоєно озирнувшись на свого супутника.

Але Сонько не заперечував нічого, позаяк міцно спав.

- Після того, - повів далі Капелюшник, - я врізав собі ще хліба з...

- Але що сказав Сонько-Гризун? - запитав один із присяжних.

- Не пригадую, - сказав Капелюшник.

- Доведеться пригадати, - зауважив Король, - бо інакше скараємо на горло!

Сердега Капелюшник випустив із рук чашку з чаєм та хліб з маслом і впав на одне коліно.

- Я... бідний неборака, ваша величносте... - почав він.

- Ти бідний, бо дурний, - хмикнув Король.

Тут одна з морських свинок зааплодувала, і її негайно придушили судові виконавці.

(Оскільки слово це непросте, я поясню його описово: виконавці взяли великого полотняного мішка, запхали в нього свинку сторч головою і сіли зверху.)

"Тепер знатиму, як це виглядає, - подумала Аліса. - Бо в газетах не раз пишуть про судові засідання: «Окремі спроби зірвати оплески були негайно придушені судовими виконавцями", - але досі я не розуміла, в чому тут суть". 

- Це все, що ти мав сказати? Тоді - рухайся! - промовив Король.

- Чухайся? - не зрозумів Капелюшник. - У мене зайняті руки! (Хліб з маслом та чашку він уже встиг підібрати.)

- А ти зроби так, щоб були зайняті твої ноги, - сказав Король.

Тут зааплодувала друга морська свинка, і її теж було придушено.

"Ну ось, зі свинками покінчено! - подумала Аліса. - Тепер справа піде краще".

- Я хотів би допити свій чай, - промовив Капелюшник, тривожно зиркнувши на Королеву, яка вивчала реєстр співаків.

- Можеш іти, - сказав Король, і Капелюшник чкурнув із зали, не взувши черевиків.

- І зітніть йому голову на виході, - наказала Королева одному з виконавців.

Та поки той добіг до дверей, за Капелюшником уже й слід прохолов.

- Покличте наступного свідка! - звелів Король.

Наступним свідком виявилася Герцогинина кухарка. В руці вона тримала коробочку з перцем. Ще до її появи в залі Аліса здогадалася, хто зараз увійде: всі, хто сидів біля дверей, почали дружно чхати.

- Складай свої свідчення! - наказав Король.

- Не буду! - відказала кухарка.

Король збентежено глянув на Білого Кролика.

- Цього свідка, ваша величносте, треба піддати перехресному допитові, - півголосом озвався Кролик. 

- Перехресному, то й перехресному, - зітхнув Король. Він схрестив руки на грудях і так сильно зсунув брови, аж очі йому зійшлися на переніссі, а тоді, втупившись у кухарку, спитав густим басом:

- З чого печуть пиріжки?

- Переважно з перцю, - відповіла кухарка.

- З меля-а-си, - озвався позад неї сонний голосок.

- Взяти Сонька за барки! - заверещала Королева. - Зітнути йому голову! Витурити із зали! Придушити! Защипати! Повискубувати йому вуса!

Кілька хвилин у залі панував несусвітній розгардіяш - виганяли Сонька-Гризуна. А коли всі знову втихомирились, виявилося, що кухарка зникла.

- Плакати не будемо! - з величезною полегкістю мовив Король. - Викличте наступного свідка!

І, повернувшись до Королеви, пошепки додав:

- Знаєш, золотко, наступний перехресний допит слід провести тобі. Мені вже в голові гуде!

Кролик тим часом водив пальцем по списку, й Аліса не спускала з нього очей.

"Цікаво, хто буде наступним свідком, - подумала вона. - Поки що доказів у них - жодних."

Який же був її подив, коли Білий Кролик крикнув своїм тонким верескучим голосом:

- АЛІСА!