Технології

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 01 October 2019

Hits: 872

• переклад
• аудіо
• казка
• аудіо-казка
• аліса в країні чудес
• льюіс керрол
• казки для дітей
• укранською
• дивосвіт

 

Озеро сліз

- Все дивасніше й дивасніше! - вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула як правильно говорити). - Тепер я розтягуюсь наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила - так хутко вони віддалялися).

- О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі...

"А все ж я повинна їм догоджати, - додала подумки Аліса. - Бо ще ходитимуть не туди куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки".

І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.

- Чобітки доведеться слати з посланцем, метикувала вона. - От комедія - слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою:

Ш-ній ПРАВІЙ НОЗІ АЛІСИНІЙ
КИЛИМОК-ПІД-КАМІНОМ
            ВІД АЛІСИ, 3 ЛЮБОВ'Ю

- О людоньки, що за дурниці я верзу!

Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев'ять футів*!

Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.

Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, - це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.

- Як тобі не сором! - сказала собі Аліса. - Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?

Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.

Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом - у другій.

Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:

- Ой, Герцогиня! Ой-ой Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!

З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:

- Перепрошую, пане...

Кролик аж звився на місці - кинув віяло й рукавички, і очамріло дременув у темряву.

Аліса підняла одне й друге, і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.

- Який божевільний день! - сказала вона. - Ще вчора все йшло нормально... Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась - чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то, скажіть-но, хто я тепер?.. Оце так головоломка...

І вона почала перебирати в пам'яті усіх своїх ровесниць, аби з'ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.

- Безперечно, я - не Ада, - розмірковувала вона. - В Ади волосся спадає кучерями, а в мене - не в'ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона - ой, вона така невігласка! Крім того, вона - то вона, а я - це я, а... О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири по п'ять дванадцять, чотири по шість - тринадцять, чотири по сім - е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення - ще не аґрумент... Перевірмо географію: Лондон - столиця Парижу, а Париж - Риму, а Рим... Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша "Хороша перепілонька..."

І схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса стала читати з пам'яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:

Хороший крокодилонько
Качається в піску,
Пірнає в чисту хвиленьку,
Споліскує луску.
[21]

Як він покаже зубоньки,
Привітно сміючись,
То рибоньки-голубоньки
Самі у рот плись-плись!

- Це явно не ті слова, - зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. - Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають:

"Вернися до нас, золотко!"

Я тільки зведу очі й запитаю:

"Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить - я вийду нагору, а коли ні - не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим".

Тут знову з її очей бризнули сльози.

- Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!

З цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.

- І як це мені вдалося? - майнуло у неї в голові. - Напевно, я знову меншаю?

Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є - вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з'ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить - і вона зникла б зовсім!

- Ху-у! Ледь урятувалася! - сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовне рада, що живе ще на світі.

- А тепер - до саду! - І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.

"Кепські справи, кепські, далі нікуди, - подумала нещасна дитина. - Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!"

На останньому слові вона посковзнулася і - шубовсть! - по шию опинилася в солоній воді.

Спочатку вона подумала, що якимось дивом упала в море.

- А коли так, - сказала вона собі, - то додому я повернуся залізницею.

(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки*, дітлахи, що длубаються в піску дерев'яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними - залізнична станція.)

Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.

- І чого було аж так ридати? - бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. - За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні - все дивина.

Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з'ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби то морж чи гіпопотам, але, згадавши, яка вона тепер маленька, зрозуміла, що то - звичайна миша, яка теж звалилась у воду.

- Чи є зараз якийсь сенс, - подумала Аліса, - заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє... Та, зрештою, треба спробувати.

І вона звернулася до неї:

- О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже стомилася плавати, о, Мишо!

Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Правда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:

Наз.    миша
Род.    миші
Дав.    миші
Знах.   мишу
Оруд.  мишею
Місц.  на миші
Клич. мишо!

Миша пильно глянула на Алісу й немовби підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.

"Може, вона не тямить по-нашому? - подумала Аліса. - Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?"

(Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій.)

- Ou est ma chatte?* - заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.

Миша мало не вискочила з води і, здавалося, вся затремтіла з жаху.

- Перепрошую! - зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. - Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.

- Недолюблюю котів?! - вереснула Миша. - А ти б їх долюблювала на моєму місці?!

- Мабуть, що ні, - примирливо відказала Аліса. - Тільки не гнівайтесь... А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули - і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, - гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, - сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається... А що вже пухнаста - так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей... Ой, вибачте, вибачте!.. - знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.

- Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.

- Ми?! Ми не говоритимем!.. - заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. - Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів - огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!

- Я більше не буду! - промовила Аліса і поквапилася змінити тему. - А чи любите ви со... собак?

Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:

- Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер'єрчик - очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках - всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів... 0-о-ой! - розпачливо зойкнула Аліса. - Я знов її образила!

І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.

- Мишечко! шкряботушечко! - лагідно погукала Аліса. - Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!

Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде ("від гніву!" - вирішила Аліса), а голос - тихий і тремкий.

- Ось вийдемо на берег, - мовила Миша, - і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.

А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег.

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 01 October 2019

Hits: 5556

• історії
• казка
• аудіо-казка
• аліса
• аліса в країні чудес
• льюіс керрол
• розділ 1
• дитячі казки
• казки для дітей
• кроляча нора
• кролик
• пригоди
• чарівні

 

Униз і вглиб кролячою норою

 

 

Аліса тяжко занудьгувала, сидячи на березі без діла. Разів зо два зазирнула вона до книжки, яку читала її сестра, але не знайшла там ні малюнків, ні розмов.

- Чого варта книжка без малюнків та розмов? - зітхнула Аліса.

Вона сиділа й думала (наскільки це можливо у спеку, коли туманіє голова й злипаються повіки), піти чи не піти нарвати квіток - це ж бо така втіха сплести собі з них віночок...

Аж тут повз неї промайнув Кролик - білий, з рожевими очима. Диво, звісно, невелике, як не дивина було й почути, що Кролик бубонить собі під ніс:

- Ой лишенько, лишенько, як я забарився!

(Згадуючи про це опісля, вона подумала, що мала б таки здивуватися, але тієї миті все видавалося цілком звичайним.) Та коли Кролик раптом добув із нагрудної кишеньки годинника й, зиркнувши на нього, поспішив далі, Аліса схопилася на ноги: зроду-віку ще не траплявся їй Кролик із нагрудною кишенькою та ще й при годиннику.

Аж тремтячи з цікавості, вона кинулася за ним навздогін - і, на щастя, ще встигла помітити, як він гулькнув у велику кролячу нору під живоплотом.

Аліса з розгону пірнула слідом за Кроликом, навіть не подумавши, як буде звідти вибиратися.

Якусь часину кроляча нора йшла рівненько, немов тунель, а тоді зненацька урвалася - так зненацька, аж Аліса й не зчулась, як жухнула навсторч у якийсь глибоченний колодязь.

Чи то колодязь був просто таки бездонний, а чи так повільно вона падала, але дорогою їй не бракувало часу роззирнутися і поміркувати, що ж буде далі.

Найперше Аліса глянула вниз, щоб бачити, куди вона падає, - але там було темно, хоч в око стрель. Тоді вона оглянула стіни колодязя: на них була сила-силенна маленьких мисників та книжкових полиць; подекуди на кілочках висіли мапи й картини. З одного мисника вона прихопила баночку з наліпкою «ПОМАРАНЧЕВЕ ВАРЕННЯ» - та ба! - виявилося, що вона порожня. Викидати її було лячно (ще вб'є когось унизу), тож Аліса примудрилася тицьнути її на одну з поличок, повз яку пролітала.

- Овва! - чудувалася Аліса. - Після такого падіння не страшно й зі сходів скотитися! Ото вдома дивуватимуться, яка я хоробра! Та що там сходи! Тепер я й не писнула б, якби впала навіть із даху! (І це, мабуть, було правдою.)

Униз, униз, униз... От би падати так до безкінечності!

- Цікаво, скільки миль я вже пролетіла? - міркувала Аліса вголос. Мабуть, уже й до центру Землі недалеко. Ану прикиньмо: по-моєму, до нього ще десь чотири тисячі миль.

(Аліса, бач, просвітилася в цих питаннях на уроках у школі, і хоч зараз була не найкраща нагода хизуватися знаннями - слухати нікому! - а все ж попрактикуватися ніколи не завадить.)

- Так, здається, саме стільки, але тоді постає питання: на якій я широті й довготі?

(Аліса уявлення не мала, що таке "широта" й "довгота", але ці поважно-вчені слова неабияк тішили її вухо.)

Трохи згодом вона знову заходилася міркувати вголос:

- А що, як я провалюся наскрізь*? Ото буде кумедно - вигулькнути серед людей, що ходять униз головою! Антипади, чи як їх там (вона була навіть рада, що ніхто зараз її не чує, бо слово пролунало якось трохи не так).

- І тоді, зрозуміло, мені доведеться запитати, в яку країну я потрапила: «Перепрошую, добродійко, це Австралія чи Нова Зеландія?" - Тут Аліса спробувала зробити реверанс. (Уяви собі реверанс у повітрі і спитай себе, що з того вийшло б?)

- Тільки що вона про мене подумає? Що я якась невігласка? Е, ні, питати не годиться: може, десь буде написано...

Униз, униз, униз... Знічев'я Аліса знову заговорила:

- Уявляю, як Діні буде сумно сьогодні без мене! (Діна - це кішка.) Хоч би ж не забули, як питимуть чай, поставити і їй блюдечко з молоком. Діно, кицюню моя! Як жаль, що ти не зі мною! Миші так глибоко, боюся, не водяться, але кроти - близькі мишачі родичі, тут, мабуть, є. От лише... чи їдять коти кротів?

Тут Алісу почав змагати сон, і вона вже бубоніла собі під ніс, немов крізь дрімоту:

"Чи їдять коти кротів?.. Чи їдять коти кротів?.."

Часом виходило щось таке:

"Чи їдять кроти котів?..", бо коли не знаєш відповіді на питання, то байдуже, з якого боку його ставити. Аліса відчула, що дрімота вже заволоділа нею і їй почало снитися, ніби вона гуляє попідручки з Діною і цілком серйозно запитує: "Ну-бо, Діно, признавайся: чи ти колись їла кротів?"

Коли це враз - гу-гуп! - і вона опинилася на купі хмизу й сухого листя: політ закінчено!

Аліса нітрохи не забилась і швиденько схопилася на ноги. Підвела голову догори - там усе тонуло в темряві; зате попереду виднів ще один довгий коридор, і в ньому миготіла, швидко віддаляючись, постать Білого Кролика. Гаятись не можна було й хвилини - Аліса як вітер помчала за ним і ще встигла почути, як він проказав, звертаючи за ріг:

- Ох, бідні мої вушка! Мої вусики! Як же я запізнююсь!

Здавалося, він був зовсім близько, та коли Аліса й собі звернула за ріг, за Кроликом і слід пропав, [14] а вона опинилася в довгому низькому коридорі, освітленому рядочком підвішених до стелі ламп.

Довкола було багато дверей, але всі позамикані. Аліса пройшла коридором з одного боку, вернулася з протилежного (дорогою вона торгала усі двері поспіль), і тепер сумно брела серединою, розмірковуючи, як же їй звідси вибратися.

Раптом Аліса наштовхнулася на маленький триногий столик, весь із суцільного скла. На ньому не було нічого, опріч крихітного золотого ключика, й Алісі відразу спало на думку, що це, мабуть, ключ від котрихось дверей. Та ба! Чи то замки були завеликі, а чи ключик замалий - у кожному разі він не підходив до жодних дверей. Однак за другим обходом вона раптом нагледіла маленьку завісочку, якої не помітила спершу, а за нею - дверцята заввишки з п'ятнадцять дюймів*. Вона засунула золотого ключика в замок і-о, радість! - він підійшов!

Дверцята відчинилися у вузесенький прохід, мало що більший за мишачу нору. Аліса стала навколішки й угледіла в глибині небаченої краси сад. І так їй закортіло вибратися з цього темного коридору між оті барвисті квітники та прохолодні водограї! Проте у дверцята не пролазила навіть її голова.

«А якби й пролізла, - подумала бідолашна Аліса, - то який у тому сенс? Кому потрібна голова без плечей. Якби ж то я могла складатись, як підзорна труба! Я напевно склалася б, аби лиш знаття, з якого кінця почати».

Бачиш, останнім часом Алісу спіткало стільки всіляких дивовиж, що вона почала сумніватися, чи в цьому світі так уже й багато справді неможливих речей.

Збагнувши, що біля дверцят вона нічого не вистоїть, Аліса повернулася до столика - не без надії знайти там якогось іншого ключа чи бодай інструкцію для тих, хто хоче скластися, як підзорна труба.

Цього разу на столику вона вгледіла маленьку пляшечку ("Раніше її точно не було", - подумала Аліса) з прив'язаним до шийки папірцем, де гарними великими літерами було видрукувано: «ВИПИЙ МЕНЕ». Коли тобі пропонують «Випий мене» - це, звісно, чудово, але мудра маленька Аліса не збиралася діяти зопалу.

- Ні, - сказала вона собі, - спочатку я гляну, чи нема тут де напису «Отрута».

Бачте, вона читала кілька гарних історійок про дітей, які або попеклися, або потрапили в пазурі диких звірів чи в які інші халепи - і все через те, що не хотіли пам'ятати простих порад своїх друзів, які, скажімо, застерігали, що коли довго тримати розжарену кочергу, то вона попече долоні, і що коли сильно чикнути ножем по пальцю, то неодмінно піде кров. А ще вона ніколи не забувала, що коли напитися з пляшечки з позначкою «Отрута», то з цього майже напевно нічого доброго не вийде, рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці такого напису не було, тож Аліса таки відважилася з неї надсьорбнути. Виявилося, що це доволі смачно (як пиріг з вишнями, заварний крем, ананас, смажена індичка,] іриски й гарячі грінки разом узяті), й Аліса хильцем спорожнила пляшечку.

- Цікаве відчуття! - мовила Аліса. - Здається, я стягуюсь, як підзорна труба.

І справді: тепер вона заледве сягала десяти дюймів і аж проясніла на думку, що такий зріст дасть їй. нарешті змогу пройти крізь дверцята в той чарівний садок. Та, про всяк випадок, вона перечекала ще кілька хвилин, аби мати певність, що більше не зменшується (це й досі її трохи бентежило).

- Чого доброго, ще зійду нанівець, як свічка, - сказала собі Аліса. - Цікаво, як би я тоді виглядала?

І вона спробувала бодай уявити, як світить свічка після того, коли згорить дотла, бо досі, наскільки вона пам'ятає, такого бачити їй не траплялося.

Упевнившись, що з нею нічого більше не діється, вона вирішила мерщій податися до саду. Бідна Аліса!.. Біля дверцят вона похопилася, що забула золотого ключика, а коли вернула до столика, то зрозуміла, що тепер до ключика їй не дотягтися. Вона виразно бачила його знизу крізь скло і навіть пробувала вилізти вгору по ніжці, але ніжка була заслизька. Натомившись від мар них зусиль, бідолашка сіла й заплакала.

- Годі! Сльозами тут не поможеш! - наказала вона сама собі. - Раджу тобі зараз же перестати!

Зазвичай Аліса давала собі непогані поради (хоча й рідко до них прислухалася), а подеколи картала себе аж до сліз. Якось, пригадується, навіть спробувала нам'яти собі вуха за те, що змахлювала, граючи сама з собою в крокет. Ця мала химерниця страх любила вдавати двох осіб воднораз.

«Але тепер, - подумала Аліса, - нема сенсу отак роздвоюватися. - Мене заледве й на одну вистачає!»

Аж ось її погляд упав на невеличку скляну скриньку під столом: вона відкрила її й побачила там малесеньке тістечко, на якому красувалися викладені смородинками слова: «З'ЇЖ МЕНЕ».

- А що ж, і з'їм! - промовила Аліса. - І коли від того побільшаю, то дістану ключа, а здрібнію ще дужче, то просунуся під дверцятами. Так чи інак, а в садок я потраплю однаково.

Вона відкусила шматочок і збуджено подумала:

"Так чи інак? Так чи інак?"

Притиснувши долоню до маківки голови, щоб відчувати, в якому напрямку росте, Аліса, на превеликий свій подив, виявила, що зріст її не змінився. Певна річ, так зазвичай і буває, коли їси тістечка, проте Аліса вже настільки звикла до суцільних дивовиж, що коли життя знову пішло своїм звичаєм, воно здалося їй нудним і дурним.

Тож вона відкусила ще шматочок і незабаром доїла все тістечко.

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 30 September 2019

Hits: 5504

• переклад
• дитячий
• записати звук
• онлайн запис
• запис голосу
• українською
• казки
• аудіо-казка
• для дітей
• вінні пух
• пригода перша
• дитяча література
• читання вслух
• художнє озвучення

 

 

ПРИГОДА ПЕРША,

У якій ми знайомимось з Вінні-Пухом та не тими Бджолами

 

Перед вами звичайний плюшевий ведмедик.

Як бачите, він спускається сходами слідком за своїм другом Крістофером Робіном, головою донизу, і перелічує східці власною потилицею: бум, бум, бум! Іншого способу долати східці він поки що не знає. Правда, часом йому здається, що коли б на хвильку перестати бумкати й гарненько подумати, то можна було б знайти якийсь інший спосіб. Та саме подумати йому, на жаль, і ніколи.

Так чи не так, але ось він уже зійшов униз і готовий з вами познайомитися:

- Війні-Пух!

Коли я вперше почув його ім'я, то дуже здивувався і сказав:

- А я гадав, він хлопчик.

- Він і є хлопчик,- сказав Крістофер Робін.

- То чому ж ти називаєш його Вінні?

- Я не називаю.

- Невже?

- Авжеж. Він не Вінні, він Вінні-Пух. Розумієш?

- Еге, тепер розумію,- швиденько погодився я.

Іноді, коли Вінні-Пух прибумкає з Крістофером Робіном донизу, він любить у щось погратися, але ще більше він любить посидіти тихенько біля вогню й послухати казку. От і цього вечора...

- А як із казочкою? - спитав Крістофер Робін.

- Що з казочкою? - спитав я.

- Ну, ти міг би розповісти Вінні-Пухові казочку? Йому дуже хочеться!

- Може, й міг би,- сказав я.- Тільки якої ж йому хочеться і про що?

- Гарної і про нього. Він же, знаєш, таке ведмежа!

- Та знаю, знаю!

- То розкажи, татусю, будь ласка, - попросив Крістофер Робін.

- Гаразд, спробую.

- І я спробував...

 

Колись, давно-давно,- здається, минулої п'ятниці - у Лісі жив собі самотній Вінні-Пух.

 

- Мабуть, йому, однісінькому, там було дуже страшно? - спитав Крістофер Робін.

- Ніскілечки! - буркнув хтось баском.

 

Одного разу Вінні Пух пішов на прогулянку й забрів на галявину, що була посеред самого Лісу. А посеред самої галявини ріс височенний  дуб, а з-посеред самого дуба долинало голосне дзижчання: жжжжжжж!

Вінні-Пух сів під дубом на траву, обхопив голову лапами і став думати-гадати.

Спершу він подумав так:

"Оте жжжжжж! - то недарма. Саме жикання ні з того ні з сього не візьметься. Коли є жикання - це означає, що хтось для чогось жикає. Дуб жикати не може. Значить, жикає хтось інший. А навіщо тобі жикати, якщо ти не бджола? Отже, жикають бджоли. По-моєму, так!"

Далі він ще подумав, подумав і сказав сам до себе:

- А для чого на світі бджоли? Щоб робити мед! По-моєму, так!

Тут він підвівся і сказав:

- А для чого на світі мед? Щоб я його їв! По-моєму, тільки так!

І з цими словами він подерся на дерево. Він ліз, ліз і ліз і, поки все ліз та ліз, по дорозі мурмотів собі пісеньку, яку сам щойно склав:

I ведмедики, й ведмеді
Люблять мед і все на меді.
Жжи!Жжи!Жжи!
Чому це так, скажи?

От він видерся ще трохи вище... і ще трохи вище... а далі ще зовсім-зовсім трішечки вище.  І на цей час йому в голові забриніла інша пісенька:

От якби ведмедики,
От якби
Та були всі бджолами!
(Трим-би-би!)
Тоді б вони свої хати
Перестали витягати
На дуби.
Би!
І тоді — коли б це
Та якби —
Бджоли були нами!
(Трим-би-би!)
Лазити б не треба
Трохи не до неба —
На дуби!
Би!

Правду кажучи, Пух уже добряче стомився, через те й пісенька вийшла трохи жалісливою. Але йому залишилось дертися зовсім-зовсім-зовсім небагато: ну, тільки стати на оцю гілочку - і...

Трррісь!!!

- Рятуйте! - крикнув Пух, пролетівши три метри донизу і бемцнувшись об іншу гілку.

- Ех, навіщо я... - пробурмотів він, пролетівши наступних п'ять метрів і бемцнувшись об третю гілку...

- Та я ж не хотів робити ніякої шко... - спробував він пояснити, пролетівши ще метрів із сім догори ногами і бемцнувшись об четверту гілку,- я ж тільки хотів...

- Звісно, краще було б не... - тільки й устиг вимовити Пух, почоломкавшись лобом та спиною ще із шістьма гілками.

- А все через те, - нарешті зізнався він, коли ще тричі перекувицьнувся догори п'ятами, побажав усього найкращого найнижчій гілляці і шугнув у саму середину колючого-преколючого малинового куща, - все через те, що я дуже люблю мед. Рятуйте!

Пух виповз із куща, повисмикував з носа трохи колючок і знов почав думати. І перш за все він подумав про Крістофера Робіна.

 

- Про мене? - схвильовано перепитав Крістофер Робін, не вірячи такому щастю.

- Авжеж, про тебе.

Крістофер Робін нічого не сказав, але очі його все круглішали й круглішали, а щоки все рожевіли та рожевіли.

 

Отож Вінні-Пух і подався до свого друга Крістофера Робіна, що жив у тому самому Лісі, тільки в іншому місці, за зеленими дверима.

- Доброго ранку, Крістофере Робіне, - сказав Вінні-Пух.

- Доброго ранку, Вінні-Пуше,- сказав Крістофер Робін.

- Цікаво, чи нема в тебе часом повітряної кульки?

- Повітряної кульки?

- Еге. Я оце саме йшов і думав: "Чи нема часом у Крістофера Робіна повітряної кульки?" Мені було просто цікаво знати.

- А для чого тобі повітряна кулька? - спитав Крістофер Робін.

Вінні-Пух озирнувся довкола й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, приклав лапу до рота й прошепотів страшним голосом:

- Мед!

- Та хто ж ходить по мед із повітряними кульками?

- Я ходжу! - сказав Пух.

А трапилося так, що саме напередодні Крістофер Робін був на вечірці у свого друга Паця і там усім гостям роздавали повітряні кульки. Крістоферові Робіну дісталася велика зелена кулька, а одному з Кроликових Родичів та Знайомих приготували велику-превелику синю кульку. Але той Родич і Знайомий не взяв її, бо сам був такий малий, що його не взяли в гості. Отож Крістоферові Робіну довелося вже - так тому й бути - прихопити додому обидві кульки - і зелену, і синю.

- Яка тобі більше до вподоби? - запитав Крістофер Робін Вінні-Пуха..

Пух згріб голову в лапи й глибоко задумався.

- Так отож,- сказав він.- Якщо ти полюєш на мед із повітряною кулькою, найголовніше, щоб бджоли тебе не помітили. Отже, якщо кулька буде зелена, вони можуть подумати, що то гілочка з листям, і не помітять тебе, а якщо кулька буде синя, вони можуть подумати, що то просто клаптик неба, і також тебе не помітять. Тепер питання: у що вони швидше повірять?

- А самого тебе вони не помітять під кулькою? - поцікавився Крістофер Робін.

- Може, помітять, а може, й ні,- сказав Вінні-Пух.- Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Він подумав ще хвильку й додав:

- Я прикинуся маленькою чорною хмаркою. Тоді вони не здогадаються.

- Коли так, тоді тобі треба взяти синю кульку,- сказав Крістофер Робін.

На тому й погодилися.

Друзі взяли з собою синю кульку, а Крістофер Робін, як завжди (просто так, для годиться), почепив на плече свою рушницю, і вони пішли.

Вінні-Пух найперше завернув до однієї знайомої калюжі й добряче викачався в калюжі, щоб стати зовсім-зовсім чорним, як справжня хмарка. По тому вони почали надувати кульку, тримаючи її удвох за мотузочку, і, коли кулька роздулася так, що здавалося, ось-ось [12] лусне, Крістофер Робін раптом випустив мотузочку з рук.

Вінні-Пух плавно злетів у небо й зупинився саме де треба - біля верхівки бджолиного дерева, тільки трохи збоку.

- Ураааа! - закричав Крістофер Робін.

- Що, гарно? - відгукнувся згори Вінні-Пух.- Ну, на кого я схожий?

- На ведмедя, що летить на повітряній кульці,- відповів Крістофер Робін.

- А на хмарку? - стривожено запитав Вінні-Пух,- на чорну маленьку хмарку в синьому небі хіба не схожий?

- Не дуже.

- Ну, нічого, звідси, мабуть, усе здається інакшим. А потім, я ж казав,- хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам.

Як на те, не було ані найменшого вітерцю, що підігнав би Пуха до дерева, і ведмедик нерухомо завис у повітрі. Він міг нюхати мед, міг дивитися на мед, але дотягтися до меду - гай-гай! - ніяк не міг.

Урешті Вінні-Пух не витримав:

- Крістофере Робіне! - голосно прошепотів він.

- Що таке?

- Бджоли начебто щось запідозрили!

- Що саме?

- Не знаю. Але, по-моєму, вони гудуть якось підозріло!

- Може, їм здається, що ти хочеш забрати в них мед?

- Може. Хіба вгадаєш, що стрілить у голову тим бджолам?

Вінні-Пух помовчав ще трохи і знову гукнув:

- Крістофере Робіне!

-Що?

- У тебе вдома є парасолька?

- Аякже!

- Тоді я тебе дуже прошу: принеси її сюди і ходи з нею під деревом, а сам увесь час зиркай на мене та примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.." Гадаю, бджоли тоді нам краще повірять. З ними так тільки й треба чинити!

Крістофер Робін подумки засміявся: "Ех ти, дурненьке ведмежа",- та вголос цього не сказав, бо дуже любив Вінні-Пуха.

І подався додому по парасольку.

 

- О, нарешті! - загукав Вінні-Пух, щойно Крістофер Робін повернувся. - А я вже почав непокоїтися. Я помітив, що бджоли загули вже й зовсім підозріло!

- Розкрити парасольку чи не треба? - спитав Крістофер Робін.

- Треба. Тільки хвильку почекай. Діяти - то діяти напевне. Головне зараз - обманути бджолину королеву. Ти її бачиш звідти?

-Ні.

- Шкода. Ну, гаразд, ходи з парасолькою туди-сюди і примовляй: "Ов-ва-ва! Здається, збирається на дощ!.. Еге ж, збирається на дощ!" А я робитиму своє: буду співати Пісню Пуха-Хмаринки... Отож почали!

Крістофер Робін почав ходити туди-сюди та примовляти, що збирається на дощ, а Вінні-Пух заспівав ось якої пісеньки:

Пух-Пампух — легенький, як пух,
летить в небеса. Але й краса!..
Та ні! То не Пух: це Хмарка, це пух
летить в небеса... Але й краса!..
Я Хмарка чудова,
різнокольорова,
лечу в небеса! Ой!.. Оса!..
Тобто бджола...

Бджоли, як на диво, загули ще підозріливіше! Деякі з них навіть вилетіли з гнізда й почали кружляти навколо Хмарки, коли вона заспівала другий куплет пісеньки, а одна бджілка навіть посиділа хвильку на Хмарчинім носі й одразу шугнула геть.

- Крістофере - ой! - Робіне! - закричала Хмарка.

- Що таке?

- Я думав, думав і нарешті все зрозумів. Це не ті бджоли!

-Тану?

- Зовсім не ті! І вони, певно, й мед не той роблять!

- Невже?

- Авжеж! І краще мені спуститися додолу.

- А як? - спитав Крістофер Робін.

Саме над цим Вінні-Пух досі й не думав. Якщо випустити з лап мотузочку, він упаде і знову бумкне. Такий вихід йому не подобався.

Отож Вінні-Пух подумав-подумав, а тоді "сказав:

- Крістофере Робіне, ти мусиш поцілити в кульку з рушниці. Рушниця твоя при тобі?

- Аякже! - сказав Крістофер Робін.- Тільки якщо я вистрілю в кульку, вона зіпсується!

- А якщо ти не вистрілиш, то зіпсуюся я! - вигукнув Вінні-Пух.

Тут уже Крістоферові Робіну нічого було робити: він дуже ретельно прицілився в кульку і вистрілив.

- Ой! - скрикнув Пух.

- Хіба я не влучив? - спитав Крістофер Робін.

- Не те щоб зовсім не влучив,- сказав Вінні-Пух,- а тільки не влучив у кульку.

- Пробач, будь ласка,- сказав Крістофер Робін і вистрілив знову.

Цього разу він не схибив і поцілив саме в кульку. Повітря повільно почало виходити з неї, і Вінні-Пух тихо поплив на землю.

Проте лапки, в нього так затерпли, поки він висів, тримаючись за мотузочку, що понад тиждень вони стирчали догори і Пух не міг ними поворухнути. І коли на ніс йому сідала муха, він мусив її здмухувати: пухх! пухх! І можливо, - хоч я в цьому не певен, - можливо, саме через те його й прозвали Пухом.

 

- Казочці кінець? - спитав Крістофер Робін.

- Цій казочці кінець. Та є ще й інші.

- Про Пуха і про мене?

- І про Паця, і про Кролика, і про всю компанію. Хіба ти не пам'ятаєш?

- Певна річ - пам'ятаю, тільки от коли хочу згадати - враз забуваю...

- Ну, наприклад, як Пух із Пациком ловили Слонопотама...

- А вони його спіймали?

- Ні.

- Де їм! Пух же зовсім дурненький. А я його спіймав?

- Про це й мовиться в казці.

Крістофер Робін кивнув.

- Розумієш,- сказав Крістофер Робін,- сам я все-все пам'ятаю, а от Пух забув, і йому страшенно кортить послухати знову. Бо тоді це справжня казка, а не так собі.

- І я такої ж думки.

Крістофер Робін глибоко зітхнув, узяв ведмедика за задню лапку й попрямував до дверей, тягнучи Пуха за собою.

На порозі він обернувся і сказав:

- Ти прийдеш подивитися, як я купаюсь?

- Охоче,- відповів я.

- А Пухові не дуже боліло, коли я влучив у нього з рушниці?

- Ані трішечки.

Крістофер Робін кивнув і вийшов, а за хвилину я почув, як Вінні-Пух піднімається сходами - бум, бум, бум!

 

Details

Parent Category: Bonna Shejve Space

Category: Технології

Published: 13 August 2019

Hits: 373

• здорове
• музика
• орган
• вплив
• музичні
• здоров"я
• людини
• органна музика
• концерт
• інструменти

Класична  музика має надзвичайно сильний оздоровчий вплив на весь організм людини. Вивчаючи вплив музичних інструментів на люди­ну, вчені дійшли висновку, що найсильніше на людину впливає органна музика: вона активізує усі  клітини мозку. Тому якщо ти хочеш відкрити бізнес але в тебе немає ідей або написати книгу і ти не знаєш з чого почати - моя тобі порада піди на концерт органної музики або прослухай його онлайн на цій сторінці. Результат з"явиться відразу! Спробуй щоб переконатися. Орган чудово лікує головні болі особливо у жінок -  чоловіки беріть собі на замітку :-)

  Орган покращує  мозкову діяльність, стимулює регенерацію клітин мозку, сприяє розвитку  логічного мислення та математичних здібностей, заспокоює, мобілізує механізми пам’яті, розсіює депресію, звільняє від переживань і дарує  відчуття енергії, сили та внутрішнього духовного спокою. Це прекрасний спосіб відпочити і сконцентруватися на майбутніх планах. Органна музика допомагає в лікуванні аутизму, хвороби Альцгеймера, емоційних травм, стресу, депресії та психічних відхилень.

 

Крім того є багато музичних  інструментів які поліпшують діяльність того чи іншого органу. Якщо в тебе є проблеми просто слухай музику - така музико-терапія не тільки вилікує тебе від хвороби але й відкриє незвіданий світ музики.

1. Печінка позитивно реагує на дерев'яні духові ін­струменти — гобой, кларнет. Крім того їй подобається флейта - грай на флейті це красиво і корисно.
   
2. Якщо в тебе часто виникають тромби то придбай кларнет - це чудовий засіб для зміцнення  кровоносних судин. І жодних таблеток!
   
3.  Маєш проблеми з серцем? Інфаркт? Інсульт? Тобі неодмінно стане в пригоді скрипка або віолончель - слухай її постійно  - це вбереже тебе від наступних нападів
   
4. Ще одні серцеві ліки " це гітара - вона гасить роздратування, заспокоює і так би мовити "розвантажує" серце.
5. На легені та бронхи позитивно впливає флейта.
6. У разі радикулітів і невритів, для покращення роботи підшлункової залози дуже ефективна труба (саме гру на трубі рекомендував своїм пацієнтам  знамени­тий античний лікар Ескулап).
7. На сечостатеву систему позитивно впливає звук саксофона. Крім того цей музичний інструмент розбиває камінці в нирках.
   
8. Барабан зміцнює імунітет і лікує захворювання хребта. Тому якщо тебе турбує остеохондроз або радикуліт - час слухати барабанну дріб.

    Як ти помітив музичні інструменти мають комплексний ефект іноді лікують від таких хвороб про існування яких в своєму організмі ти навіть не здогадуєшся. Але є музика яка негативно впливає на організм - це важкий рок. Виявляється що прослуховування такої музики викликає виділення  стрес-гормонів, які знищують зна­чну частину інформації, що зберігалася в твоєму мозку. Тому важкий рок іноді ще називають   «музикою-вбивцею».
Класична музика це ліки і чим більше ти її будеш слухати або грати (просто так заради задоволення) тим здоровішим ти будеш.